Народився 22 жовтня 1987 року в Хабаровську (РРФСР). Більшу частину життя прожив у Москві.
Захоплювався футболом, вболівав за ЦСКА. Окрім цього вивчав історію. 11 грудня 2010 року Балаган взяв активну участь у подіях на Манежній площі.
Однак цей протест був придушений, почалися репресії. На Балагана завели справу, а його слідчий пообіцяв, що повісить на нього все, що можна, аби він сів. Тож Андрій, не довго думаючи, переїхав до України.
Балаган не став чекати на гарантоване ув’язнення в РФ. Він емігрував до України, а його домівкою стало місто Миколаїв. В цьому місті він мешкав з 2010 року. Там же він долучився до руху ультрас МФК «Миколаїв». Коли почалася Революція Гідності, Балаган став пліч-о-пліч зі своїми українськими побратимами по навколо футболу: їздив на Майдан, де брав участь в протистояннях з прихильниками режиму Януковича, зіткненнях на вул. Грушевського.
Окрім столиці, брав участь і у революційних подіях у Миколаєві, у штурмі наметового містечка сепаратистів 2013-го, за що вже посмертно отримав відзнаку «За заслуги перед Миколаївщиною» ІІ ступеня».
Бойовий характер Балагана не міг не привести його до лав батальйону «Азов». 3 червня 2014 року Андрій долучився до лав тодішнього батальйону. Брав участь у звільненні Маріуполя 13 червня того ж року. Служив у 3 десятку РДЧ. Згодом перейшов до складу 3-го десятку 3-ї чоти 1-ї сотні. Саме в її складі він і взяв участь 4 серпня 2014 року у визволенні передмістя Донецьку – Мар’їнки. Того дня Андрій Балаган отримав поранення несумісне з життям. Його поранило від вибуху радіокерованого фугасу, закладеного на дорозі. Він якраз крокував за БМП і зупинився праворуч від неї. Відбувся вибух. Балаган отримав численні поранення.
Вже у машині, не доїхавши до лікарні, Андрій помер.
На честь Андрія Балагана названа вулиця в Миколаєві. Указом № 17 від 29 червня 2016 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно). А ще на спомин про полеглого азовця у Миколаївському краєзнавчому музеї розміщена експозиція з його відзнаками та нагородами.
Народився 10 жовтня 1976 року у місті Горлівка Донецької області.
Був активним українським громадсько-політичним діячем.
Загинув 10 серпня 2014 року під час Іловайської операції.
Береза та побратим Світляк, який загинув того ж дня, були друзями та знали одне одного ще до війни. Обидва були активними громадськими активістами. Світляк був гранатометником у 2-й чоті 3-ї сотні батальйону «Азов», а Береза - командиром цієї чоти.
В день бою разом зі своїми бійцями Береза йшов за приданим БМП, але воно заглохло і азовці опинилися в полі без будь-якого серйозного укриття. Ворог почав щільний обстріл, запрацював снайпер.
Першим було поранено Світляка. Тоді ж до нього кинувся Береза, щоб витягти з-під вогню, і сам отримав кульове поранення в ногу. Світляк отримав ще декілька кульових поранень і помер. Береза загинув від втрати крові на полі бою.
Указом Президента України № 641/2014 від 11 серпня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 3 січня 1982 року у селі Великий Глибочок Тернопільської області.
Народився 3 січня 1982 року у селі Великий Глибочок Тернопільської області.
З початком бойових дій на Сході поїхав на фронт добровольцем. Служив у одній чоті батальйону «Азов» разом із другом Березою.
Загинув 10 серпня 2014 р. у бою під Іловайськом (Донецька область). Того дня Андрій отримав п'ять куль, дві з них витримав шолом, але інші виявилися смертельними. Разом з ним загинув і Микола Березовий, який кинувся на допомогу, щоб витягти побратима з-під вогню.
Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
18 серпня 2015 р. рішенням Тернопільської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя» (посмертно).
Народився 21 листопада 1965 року у Києві.
До початку війни Моджахед був підприємцем. У червні 2014 р. приєднався до батальйону «Азов». Воював у складі 3-го десятку РДЧ. Моджахед брав участь у зачистці Новоазовську, Сєдово, Сопине, Піонерське, Нового Світу, штурмі Мар’їнки.
10 серпня, під час бою під Іловайськом, Іван сів за кермо БМП та поїхав уперед, аби прикрити відступ поранених товаришів. Серед тих бійців були і побратими Світляк та Береза, які загинули того ж дня. Коли БМП наблизилася до місця призначення під село Грабське, по ній почали вести прицільний вогонь. Техніку підбили двома пострілами – від першого вийшов з ладу моторний відсік, а від другого вибило каток з правого боку машини, від чого вона стала нерухомою. Між першим і другим попаданням в БМП, Моджахед спробував вилізти з машини. Проте коли він виліз з люку, нагорі башти БМП пролунав вибух, який відірвав йому руку. Не зважаючи на це, вже опинившись на землі, він продовжував вести вогонь зі свого АКСу в бік супротивника. Тоді ворог почав використовувати «воги», внаслідок чого Моджахед отримав осколкові поранення.
Саме з відтоді тривалий час його доля була невідома. Іван Романов вважався зниклим безвісті.
Згодом тіло Моджахеда було знайдено: 28 вересня 2014 р., пошуковцями «Місії Евакуація-200» («Чорний тюльпан») у безіменній могилі у селі Грабське (Амвросіївський район, Донецька область) на території птахоферми, неподалік від Іловайська, його тіло ідентифікували разом з тілом військовослужбовця 40-го БТРО «Кривбас» Березою Романом.
Воїна поховали у Києві на військовому Лук'янівському цвинтарі.
Народився у Луганську 14 липня 1994 р.
Олег Аксененко завжди мав активну патріотичну позицію, був фанатом луганської «Зорі», учасником подій на Майдані.
Аксьон прийшов до батальйону «Азов» ще в травні і був з перших днів його формування. Головною метою Аксьона було звільнення його рідного Луганську – за це він і віддав життя під час Іловайської операції. 20 серпня 2014 року група, у складі якої був Аксьон потрапила у засідку. Того пекельного дня Аксьон отримав важкі осколкові поранення та помер у шпиталі.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 25 січня 1996 року у селі Гораймівка Волинської області.
Навчався у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Проте недовго: незабаром після вступу в Інститут фізичної культури і здоров'я Андрій став активним учасником Євромайдану, тому багато часу проводив у Києві.
У травні 2014 року вступив до батальйону «Азов».
Брав участь у визволенні Маріуполя.
Героїчно загинув, накривши своїм тілом ворожу гранату, під час бою під Іловайськом 20 серпня 2014 році. Групу бійців, в якій перебував Андрій, вороги закидали гранатами, перша з яких впала недалеко від Андрія. Не роздумуючи, він накрив її своїм тілом, але товаришів — врятував. Йому було всього 18 років.
Указом Президента України № 515/2016 від 21 листопада 2016 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу, присвоєно звання «Герой України» (посмертно).
Указом № 14 від 26 березня 2016 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
Народився 7 жовтня 1990 року у місті Дніпропетровськ.
Олександр був активним учасником руху вболівальників дніпропетровського футбольного клубу «Дніпро», у якому був відомий за призвіськом Дєрзкий. Як і тисячі інших фанатів, він взяв участь в Революції Гідності. Коли почалася війна з РФ – пішов добровольцем в батальйон «Азов». Входив до складу 1-ї чоти 3-ї сотні.
Ввечері 23 серпня 2014 року одна з розвідувальних груп «Азову», що діяла у районі Іловайська, потрапила у засідку і була обстріляна з гранатомета. Олександр загинув, а його товариші Золотий, Безумний і Гюрза дістали поранення. Попри ці втрати, азовці у бою повністю знищили противника.
Народився 4 січня 1973 року у станиці Безрічна Оловяннінського району Читинської області РРФСР.
Полковник Головного управління розвідки Міноборони України у відставці, видатний інструктор із вражаючим військовим досвідом. Кадровий військовий у третьому поколінні. Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище ім.Фрунзе, військову кар'єру розпочав у 1994 році, проходив стажування у Франції, брав участь у миротворчих операціях ООН. В арсеналі Кузьмича – курси з протидії тероризму, розмінування, виживання, парамедицини, снайпінгу в найкращих центрах підготовки в Україні та світі.
Полковник Галва тренував добровольчі батальйони, які тоді, 2014-го, відчайдушно хотіли звільняти свою землю від окупанта, та не мали достатньо знань. Із азовцями він пробув не дуже довго, але багато хто завдячує йому своїм життям – те, чого навчив Кузьмич допомогло вижити під час подальших боїв.
25 серпня 2014 року розвідувальний підрозділ батальйону «Азов», з яким був Кузьмич, підірвав танк противника і першим зайшов у Новоазовськ. Наступного дня вранці по дорозі до штабу його автомобіль підірвався на протитанковій міні.
Нагороджений пам'ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» (посмертно).
24 серпня 2017 року відбулася урочиста церемонія підняття Державного прапору України на відремонтованому навчальному катері Черкаського клубу юних моряків, який названо позивним полковника Вячеслава Галви – «Кузьмич».
Народився 19 грудня 1990 року в Маріуполі. Микола займався спортом, зокрема легкою атлетикою, брав участь у змаганнях зі штовхання ядра, був кандидатом у майстри спорту, а згодом став тренером. Також Ядро належав до руху ультрас ФК «Маріуполь». До «Азову» Микола приєднався одним і з перших ще на етапі його формування, у складі підрозділу визволяв рідне місто від проросійських збройних формувань 13 червня 2014 року.
У серпні 2014-го російські війська перейшли кордон, почалася ескалація конфлікту. Розвідники «Азову» виконували бойові завдання поблизу Новоазовська. 27 серпня 2014 року автомобіль групи розвідки, в якому перебував Ядро, потрапив у засідку терористів поблизу села Олександрівське (на той час – Рози Люксембург). Бійців захопили у полон. Через деякий час бойовики зателефонували близьким Миколи та повідомили, що його більше немає. Досі знайти хоч якусь інформацію про долю Ядра так і не вдалось, тому він вважається зниклим безвісти. Будь-які свідчення про загибель хлопця відсутні.
30 червня 2015 року рішенням сесії Маріупольської міської ради № 6/49-5415 Миколі Самофалову присвоєне звання почесного громадянина Маріуполя. 27 серпня 2017 року гравці футбольного клубу «Маріуполь» вийшли на матч у футболках з іменем і фото Миколи Самофалова. ФК «Динамо», з яким мав відбутися матч, відмовився грати у прифронтовому Маріуполі, тож «Маріуполь» зіграв із командою ветеранів-зірок українського футболу.
Народився 18 січня 1983 року у місті Новоукраїнка, Кіровоградської області.
Згодом переїхав до міста Корсунь-Шевченківський.
Займався спортом — греко-римською боротьбою, легкою атлетикою, грав у складі футбольних команд «Максимір», «Спортінг-Корсунь».
Активний учасник Революції Гідності. Боєць батальйону спецпризначення «Азов», брав участь у бойових діях від самого початку війни.
10 серпня 2014 року під час Іловайської операції він отримав поранення, намагаючись врятувати побратимів Березу та Світляка. Усі вони були друзями, служили в 3-й сотні.
Першим отримав поранення Світляк. До нього кинувся Береза, щоб витягти з-під вогню і сам отримав кульове поранення в ногу. На допомогу друзям кинувся Сокіл і отримав декілька кульових поранень у живіт. На жаль, Світляк і Береза загинули ще на полі бою, проте Сокола вдалося евакуювати та доставити до шпиталю.
Батькам Романа тричі повідомляли, що він помер. В Україні йому зробили безліч операцій. 3 вересня 2014 року він був відправлений на лікування до Німеччини. Однак і німецькі лікарі виявились безсилими.
Загинув побратим Сокіл 23 вересня 2014 року у військовому шпиталі міста Ульм в Німеччині.
Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р., за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).
Народився 18 вересня 1988 року у Києві.
Один із «Borodach Division». Бєлаз мав активну життєву позицію, був членом фанатського колективу «Альбатрос». Завзято брав участь у подіях на Майдані, під час Революції гідності. До лав тоді ще батальйону «Азов» Ігор долучився у вересні 2014-го.
Служив у складі1-ї чоти 1-ї сотні, де були його друзі ще з мирних часів.
Він хотів брати участь в усіх бойових операціях, а всі завдання, які ставились перед ним, виконував без жодних обговорень. Під час військових тренувань Бєлаз прагнув здобути якнайбільше навичок – вмів працювати і з АГС, і з ПТУРом.
12 грудня 2014 р. в районі Маріуполя група дозору «Азову» та розвідники ЗСУ поблизу с. Павлопіль (Новоазовський район Донецької області) виявила та ліквідувала снайперську пару противника та знешкодила ворожу диверсійно-розвідувальну групу, яка влаштувала засідку. Автомобіль, на якому рухався Ігор підірвався на встановленому терористами фугасі.
Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 23 березня 1977 року у селищі Старий Порицьк Волинської області.
До початку війни був підприємцем у будівельній сфері. Учасник Революції Гідності. Разом із побратимами із «Правого Сектора» проривав ряди «Беркута». З початку вересня 2014-го долучився до лав «Азову». Служив у 1-й сотні, а згодом перейшов до 3-ї сотні.
Бій 12 грудня 2014 року став останнім для Тихого. Того дня поблизу с. Павлопіль, за 30 км від Маріуполя, азовці, серед яких були Тихий і Бєлаз, з розвідниками ЗСУ виявили та знешкодили снайперів противника, а також ворожу диверсійно-розвідувальну групу, котра влаштувала засідку. Автомобіль, на якому рухалися бійці, потрапив у пастку: техніка заїхала на заміновану територію і разом із екіпажем підірвалася на встановленому терористами фугасі. У ході короткого, але жорстокого бою противника було ліквідовано. Від вибуху поранення отримало ще троє азовців.
Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 5 березня 1994 року у місті Дніпро.
Навчався в Міжрегіональному вищому професійному училищі з поліграфії та інформаційних технологій.
Дмитро займався спортом, зокрема змішаними бойовими єдиноборствами. У рідному місті вів активну громадську діяльність. В’єтнам разом зі своїми побратимами був в авангарді захисту Дніпра від сепаратизму навесні 2014 року.
Восени 2014 року разом зі своїми друзями Дмитро вступив до лав «Азову».
Загинув В’єтнам 28 грудня 2014 року. Того дня під Маріуполем зі східного напрямку диверсійно-розвідувальна група терористів обстріляла блокпост, на якому чергували азовці.
Під час першого вогневого контакту Дмитро отримав поранення в шию та, не приходячи до свідомості, помер у лікарні.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 23 липня 1983 року у місті Мальмьо (Швеція).
До війни був правим активістом у Швеції, не рідко брав участь в акціях прямої дії. За ліквідацію місцевого бандита провів певний час за гратами.
Долучився до лав «Азову» наприкінці літа 2014 року. Входив до складу РДЧ. Був інструктором, навчав молодих бійців військовим тонкощам.
Перед його першим боєм пішла злива. Лео, сміючись, вийшов під потоки води. Сказав, що за скандинавською легендою, дощ перед битвою – це радість бога грому і блискавки Тора за молодих бійців, які йдуть до першого бою.
Вікінг трагічно загинув 8 січня в автокатастрофі.
Поховано азовця у його рідному місті.
Народився 15 липня 1965 року у місті Конотоп Сумської області.
Засновник азовської артилерії. До лав «Азову» долучився влітку 2014 року. Цілеспрямований і завжди впевнений у собі, мудрий та вимогливий керівник і наставник. Для багатьох артилеристів він був другим батьком. Бізон умів підтримати у потрібний момент, а у найважчі хвилини випромінював якусь неймовірну впевненість у тому, що все буде добре. Водночас був дуже вимогливим тренером і наставником. Тому з його втратою мінометному дивізіону змиритись було дуже важко.
Загинув 28 січня 2015 року біля села Новоселівка під час бойового виїзду мінометного дивізіону. Бізона ще намагались довезти до Маріуполя, але його серце навіки зупинилось.
Рішенням полку «Азов» мінометно-артилерійська батарея названа на честь Анатолія.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 14 березня 1965 року у місті Київ.
Прийшов у полк у грудні 2014 року, одразу захотів в артилерію. Незважаючи на вік, не поступався молодим бійцям. Займався спортом у вільний від тренувань та бойових операцій. Говорив: «Артилерія то така штука: відпрацював і бігом змінювати позицію, тому треба підтримувати форму».
Загинув Вальтер 28 січня 2015 року. Того дня бійці «Азову» виїхали на передову, щоб відтягнути вогневий удар на себе та унеможливити жертви серед мирного населення. Внаслідок артилерійської дуелі шестеро азовців отримали поранення. Вальтер загинув неподалік села Новоселівка: величезний осколок прошив його наскрізь.
Поховали його у рідному місті – Києві.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 18 жовтня 1969 року у місті Сарни Рівненської області.
До початку окупації проживав у Криму. Все життя Уж працював у силових структурах.
Захоплювався спортом, навіть у ветеранському віці він «взяв бронзу» на Чемпіонаті Європи із самбо. В Криму Уж заснував школу іспитів на краповий берет, єдину на той момент у всій Україні. З перших днів появи «зелених» чоловічків півострова активно протистояв загарбникам. Згодом разом із родиною перебрався до Борисполя. В серпні 2014-го вступив до лав Нацгвардії. 19 грудня відправився до зони бойових дій. Він пройшов декілька добровольчих батальйонів – Донбас, Крим, Золоті Ворота, в останньому створив розвідувальний взвод. Там він зустрівся з Хорстом, своїм земляком із Феодосії і перейшов до «Азову».
Загинув 5 лютого 2015 року, потрапивши в засідку під час виконання бойового завдання в околицях села Широкине.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Постановою від 12 травня 2016 року № 1351-VIII «Про перейменування окремих населених пунктів та районів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей» Верховна Рада України перейменувала село Ленінське Саханської сільської ради Новоазовського району на село Ужівка на честь Степана Криворученка.
На честь добровольця Степана Криворученка, було перейменовано село Новоазовського району Донецької області (колишнє Ленінське) на Ужівка.
Народився 25 квітня 1989 року у Миргороді.
Закінчив Полтавський національний технічний університет. Був активним учасником Революції Гідності з перших її днів, входив до однієї з сотень Самооборони Майдану у Жовтневому палаці. Згодом організовував Самооборону на Полтавщині.
В серпні 2014 року приєднався до батальйону «Азов». Мріяв про той момент, коли ми нарешті підемо в атаку.
Загинув Дмитро 11 лютого 2015 року. На той момент, після відбиття нічної контратаки сепаратистів на передовій лінії оборони Широкиного, він знаходився у секреті. Так прочекав дві зміни підряд, все сподівався захопити полонених сепаратистів. Загинув від осколкових поранень. Міна ворожого міномета розірвалась біля нього, але в цей момент його вказівний палець знаходився на спусковому гачку його автомата.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Рішенням Полтавської обласної ради нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).
Нагороджений почесним знаком «Маріуполь. Відстояли – Перемогли» (посмертно).
Рішенням Миргородської міської Ради Полтавської області №6 від 17 березня 2017 року за мужність і героїзм, незламність духу при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргорода» (посмертно).
В Полтавському національному технічному університеті встановлено меморіальну табличку на честь Дмитра "Брат" Коряка.
Народився 25 травня 1995 року у місті Дніпропетровськ.
До війни був фанатом Дніпровського «Дніпра», одним з тих, хто без вагань пішов воювати за Україну, вважаючи це єдиним вірним продовженням свого життя.
На першому бойовому виїзді під Павлополем під обстрілом танків і мінометів один переносив АГС в бойовому положенні на нові бойові позиції, показуючи всім приклад сили та стійкості.
Роман загинув 14 лютого 2015 року у віці 19 років. У той день, під час боїв у Широкиному, при пересуванні бойової групи під ноги Бенчу впала міна, відірвавши ногу та пробивши осколком наскрізь обидві бронеплити. Навіть смертельно поранений Роман зберігав стійкість духу. Помер вже у машині швидкої допомоги від зупинки серця, що стала наслідком важких поранень.
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 16 жовтня 1996 року у місті Суми.
Тривалий час до війни Ернест проживав у Криму. Сповідував виключно здоровий спосіб життя.
Належав до руху ультрас ФК «Суми». На наступний день, після 18-річчя, він прибув до рекрутингового центра, що розташовувався на «Козацькому домі». До складу 2-ї сотні прибув у кінці грудня 2014-го.
Не дивлячись на свій вік він проявляв мужність та витривалість. У своєму останньому бою, прориваючись в машині з БК до наших позицій, прикрив своїм тілом побратима Ромашку.
Загинув 14 лютого 2015 у боях з російськими збройними формуваннями під час відбиття атаки на село Широкине.
З метою увічнення пам’яті кулеметника 3-го відділення 3-го командного взводу комендантської роти окремого загону спецпризначення «Азов» 18 полку оперативного призначення Східного оперативно-територіального об’єднання Нацгвардії України Ігоря Гольченка, Сумській загальноосвітній школі I-III ступенів № 22 присвоєно ім’я Ігоря Гольченка.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
У вересні 2015 року нагороджений почесним знаком «Маріуполь. Відстояли – Перемогли» (посмертно).
Також побратимові Ернесту було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно).
Народився 7 листопада 1988 року у Луганську.
Належав до руху ультрас ФК «Зоря». Як і більшість ультрас, з перших днів війни займав активну проукраїнську позицію. Різними доступними методами протидіяв окупації Луганська. А коли вже стало зрозуміло, що сили не рівні, виїхав з рідного міста і долучився у червні 2014 року до лав «Азову».
Зі звичайного бійця він став командиром автовзводу та заступником командира роти з техніки. До своїх обов’язків ставився відповідально. Людина щирої душі і великого серця завжди був готовий надати допомогу у будь-якій ситуації.
14 лютого 2015 року, під час атаки російських збройних формувань у селі Широкине, Чемпіон як командир авточоти міг залишатися на командному пункті, але настояв на тому, щоб особисто сів за кермо «Спартану».
Чемпіон загинув намагаючись витягнути поранених побратимів з оточення. Один із танкових снарядів влучив у його «Спартан». Побратим Чемпіон загинув на місці.
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 19 жовтня 1965 року у Одесі. До лав «Азову» долучився з початку створення батальйону.
Під час Іловайської операції він знайшов бізнесмена-волонтера, який подарував йому джип «Гранд черокі». На цьому джипі азовці через соняшники вивозили полеглого друга Березу, виїжджали у розвідку під Іловайськом, ледве не потрапили на блокпост противника, адже у них не було карт з оперативною обстановкою, інструктажів. На своєму джипі Акела їздив вимінювати БК для хлопців. Завдяки йому у батальйоні з'явились перші гранатомети та гранати.
Останні дні свого життя провів на передовій, у самому пеклі Павлопіль-Широкинської операції з 10 по 15 лютого. В ці дні мотор його авто вимикався тільки тоді, коли в нього завантажували БК та харчі, всього на декілька хвилин. Зупинити героя змогла тільки міна випущена з ворожого міномета 15 лютого 2015 року.
Указом Президента України № 546/2015 від 15 вересня 2015 року, за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Указом № 15 від 27 квітня 2016 року нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
Народився 19 грудня 1981 року у Одесі.
З початком війни долучився до українських добровольців початку у батальйон «Шторм», а згодом, у грудні 2014 року, став бійцем «Азову».
Ризикуючи власним життям, Козак під обстрілом ворожих мінометів та при прямому контакті з ворогом витягував із поля бою поранених побратимів та надавав їм першу медичну допомогу.
Ціною свого життя врятував життя друга, а сам отримав численні поранення із ворожого АГС. Його серце зупинилось 15 лютого 2015 року у лікарні швидкої допомоги.
У тому бою Павлопіль-Широкинської наступальної операції, азовці знищили близько 10 членів окупаційних військ, проте зазнали і втрат — 7 загиблих та 50 поранених.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
В Одесі на честь В’ячеслава Кирилова перейменовано колишню вулицю Чапаєва, а в Білгород-Дністровському – вулицю Жовтневу.
28 квітня 2016 року на Одеському цвинтарі, де похований мужній син України, на честь Козака відкрили пам'ятник.
Народився 26 грудня 1986 року у Одесі.
Пішов у бій разом із Акелою. Разом і не повернулися.
Жодного разу не вагаючись приходив до побратимів з допомогою. Чи то під шквальним вогнем, чи то у мирний час.
Загинув 15 лютого 2015 року у бою з російськими збройними формуванням в районі села Широкине.
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 7 травня 1987 року у Полтаві.
Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету імені Володимира Короленка.
Був активним учасником неформального руху вболівальників полтавського футбольного клубу «Ворскла». Один із авторів графіті-меморіалу Небесній Сотні, що неподалік Полтавської державної аграрної академії. У вересні 2014-го добровільно вступив до «Азову».
Загинув Антон під час Павлопіль-Широкинської операції. Смерть спіткала Сіфа саме того дня, коли по телебаченню сповістили, що в ніч з 14 на 15 лютого 2015 року оголошено перемир’я. Смертельне осколкове поранення отримав, штурмуючи одну з ворожих позицій.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
На гру 16-го туру «Ворскла» — «Говерла» господарі поля вийшли в чорних футболках з іменем Антона, а вболівальники вивісили банер присвячений йому.
Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Рішенням Полтавської обласної ради нагороджений відзнакою «За вірність народу України»І ступеня (посмертно).
Народився 29 липня 1987 року в селищі Ургал Хабаровського краю.
Дитинство та шкільні роки пройшли на Фастівщині. Згодом вступив до Фастівського професійно-технічного училища на спеціальність автослюсар, яке закінчив у 2005 році.
Працював в охороні та на будівництві. Чавур був одним з тих простих хлопців, що залишили дім, роботу, дружину і дітей та пішли воювати за все це тоді, коли це було потрібно.
Свою смерть Михайло зустрів під час Павлопіль-Широкинської операції 15 лютого 2015 року. Терористи здійснили спробу прориву бронетехніки у Широкине. Азовці відбили атаку ворога. Згодом розпочалось позиційне протистояння. До обіду терористи продовжували обстріл позицій батальйону зі стрілецької зброї. Ближче до вечора азовцям вдалось евакуювати з Широкиного цивільних мешканців, які залишались у селі.
Наступаючи на ворога, Чавур отримав кульове поранення, але продовжував бій до тих пір, доки не отримав ще одне, яке стало смертельним.
Рішенням сесії Фастівської міської ради № 1-LХХ-VІ від 03.09.2015 року Михайлу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Фастова» (посмертно).
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 16 травня 1990 року у Черкасах.
Навчався у Черкаському державному технологічному університеті за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво».
Займався бойовим гопаком, східними єдиноборствами. Захоплювався туризмом, багато подорожував.
Активіст футбольної організації «Ультрас Черкаси». Брав участь у подіях Євромайдану. У червні 2014 року долучився до лав «Азову». Амброс пройшов шлях азовця, починаючи з наступальних операцій у Мар’їнці, Іловайську.
Загинув Сергій під час Павлопіль-Широкинської операції. Під час чергового ворожого артобстрілу Амброс був на командному пункті «Маяк». Саме там одна із мін зупинила його життя. Помер 18 лютого 2015 року в лікарні м. Маріуполь від поранень отриманих під час мінометного обстрілу.
Указом Президента України № 324/2015 від 10 червня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Указом № 11 від 18 листопада 2015 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
Він не зміг залишатися осторонь, коли проросійські бойовики, що вже намагалися паплюжити його рідну Грузію, напали на Україну. 41-річний боєць «Азову» Георгій Джанелідзе, позивний «Сатана», був родом із Тбілісі, тут служив у батальйоні імені Гулуа. 2008 року, коли прокремлівскі війська розпочали збройну атаку на його рідну Грузію, воїн став на захист Батьківщини від російських окупантів. Згодом Георгій переїхав із сім’єю до Туреччини, де мав благополучне життя та гідну роботу. Та коли війська держави-агресора вторглися в Україну, Георгій відправився до нашої країни, аби допомогти братньому народу протистояти спільному ворогу та поділитись бойовим досвідом із нашими військовими.
«Колись українські воїни воювали за нашу Батьківщину, за Грузію, коли до нас прийшла біда. А грузин не може залишатися в боргу, тому я приїхав, аби воювати проти російської армії та допомагати українським братам. Це наша спільна справа та обов’язок», ‒ говорив Сатана.
В полку «Азов» грузин був бійцем та інструктором. Він навчав українських добровольців своєї справи та сам розміновував небезпечні ворожі знахідки, знаючи, що в нашій країні на той час не було достатньої кількості фахових спеціалістів-саперів.
«Сатана прийшов до нас в активну фазу протистояння на Сході, відразу після Широкинської наступальної операції. Це був досвідчений офіцер. Після випробувального терміну стало зрозуміло, що це справжній лідер! Не тільки вправний солдат, а ще й бувалий командир», – згадує друг Кірт, тодішній командир другої сотні полку.
Разом із Джанелідзе в полку воювало ще кілька грузинів, які так само не змогли залишатися осторонь російської агресії. На передовій у перервах між боями вони постійно розважали наших хлопців легендарним грузинським співом, розповідають азовці.
Боєць «Азову» Бродяга в одному з інтерв’ю згадує: «Коли ми з ним познайомились на одному з бойових виїздів, він мені сказав, що я схожий на його сина і він дуже за мене хвилюється. Загалом Сатана до всіх молодих хлопців у полку ставився як до синів».
Розповідаючи про Георгія, його побратими наперебій наголошують: «Він був гідним воїном, тим, хто до останнього залишався в бою». Навіть коли отримав поранення в голову в перестрілці з сепаратистами поблизу Широкиного, азовський грузин не залишив побратимів та продовжив виконувати свій братерський обов’язок.
Фатальним стало для Сатани 19 квітня 2015 року. Тоді «Азов» брав участь у позиційних боях у Широкиному. Того дня Георгій Джанелідзе разом із бійцями «Азову» виконував надважливе завдання в районі цього селища. Сатана йшов попереду всієї групи та розміновував житловий район. Ворожа диверсійно-розвідувальна група наштовхнулась на позиції нашого полку ‒ і розпочався бій. Грузинський воїн потрапив у засідку під кинджальним вогнем противника.
«Сатана завжди йшов першим, він встиг вбити одного з нападників, з переляку другий пустив чергу від стегна і поцілив героя. Георгій загинув відразу, за його тіло ми вели бій дві з половиною доби. Противник втратив 10 вбитими та пораненими. Десять за одного – саме таку ціну ми їм назначили. Хоча Сатана вартує тисячі ворогів», – наголошує Кірт.
В цей час сепаратисти намагалися вирвати загиблого воїна, відтягнули його впритул до свого блокпоста, а потім взагалі цинічно замінували тіло героя. Повернути загиблого Георгія Джанелідзе змогли лише після переговорів за участі ОБСЄ.
Попрощатися з героєм 24 квітня на Майдан Незалежності у Києві прийшли сотні людей, зокрема бойові побратими, грузинські високопосадовці, земляки воїна та пересічні кияни. Поховали Георгія Джанелідзе у його рідному Тбілісі на Мухатгвердському братському кладовищі. У нього залишилась мати, дружина, син та дві доньки.
21 квітня 2015 року грузинський воїн посмертно нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України». 2019 року у день загибелі Георгія на одному зі своїх гарнізонів бійці полку «Азов» особисто передали його сину Костянтину Джанелідзе нагороду батька «За оборону Маріуполя», адже Сатана був захисником цього міста.
На спомин про справжню грузинсько-українську дружбу знято кілька документальних фільмів, одним із головних героїв яких був доброволець Георгій Джанелідзе. Зокрема це стрічки «Брат за Брата» та «Брати. Реквієм за загиблими в АТО грузинами».
Владислав Дюсов народився у місті Могилів-Подільський, що у Вінницькій області. Юнак з дитинства хотів стати військовим, адже його батько був офіцером запасу. Але коли настав час вибирати вищий навчальний заклад, Владислав вирішив піти у Київський політехнічний інститут на факультет соціології і права, адже цікавився глобальними питаннями в галузі історії, суспільства і світоустрою. Він мав чудову пам’ять, тому навчання давалося йому легко. Змалку був справедливий, завжди відстоював власні думку, позицію та інтереси. Паралельно хлопець захоплювався спортом і був футбольним ультрас. Він міг би стати на шлях мільйонів інших українців, які закривали очі на війну та те, що відбувається в країні, й обирали кар’єру, завдяки своїм здібностям міг досягти успіху у будь-якій сфері. Але друг Дюшес був зовсім не таким.
З початком бурхливих подій у нашій країні Влад завжди був на передовій – і на Майдані у протистоянні з беркутівцями та «тітушками», і пізніше на фронті російсько-української війни. Розповідав матері, як під час Революції гідності захищав жінок та стареньких від побиття, як його заглушило світлошумовою гранатою, як бачив поранених та загиблих майданівців, які були зі звичайними дерев’яними щитами. У Будинку профспілок сотня Влада організувала мобільний шпиталь, де під час пожежі у нього згоріли всі речі.
Коли розпочалося протистояння на Сході, Владислав не задумуючись взяв до рук зброю. Пройшов декілька добровольчих підрозділів, в рядах «ОУН» брав участь у пекельних боях за Донецький аеропорт. Взимку 2015 року Дюшес повідомив батькам, що вирішив перейти до «Азову», потрапив до першої сотні. Боєць добре показував себе із самого початку, адже був вже не новачком на війні, зразу брався за виконання відповідальних завдань.
Побратим Дюшеса Гризло перебував поруч із ним, коли хлопець отримав смертельне поранення у Широкиному: «Було ще темно, ми вирішили зачистити подвір'я і будинок, що здавався нам підозрілим. Зайшли втрьох: Сід пішов прямо, Дюшес наліво, я – направо. Сідаю на коліно за 5 метрів від Дюшеса, повертаю до нього голову – сильний вибух, і він весь у диму лежить на землі. В шоці підбігаємо до нього, починаємо облапувати всього та шукати рани, а він спокійно та врівноважено каже: «Немає ноги і пальців на руці… Накладайте мені джгут, швидко накладайте!» Влад не видав жодного крику, жодного стогону, просто вказував побратимам, що робити. «Раніше я думав, що таке буває лише в кіно, коли людина спокійно накладає джгут на свою відірвану ногу. А він постав таким героєм наяву. Ми виносили його звідти по черзі так швидко, як тільки могли. Бігли у повному «фарші» й броні з Дюшесом на плечах. І коли він опинився на мені, я біг з останніх сил».
Одразу після поранення Влад хвилювався, як служитиме, чи можна із такими травмами бути інструктором, що мамі скаже. Далі була лікарня в Маріуполі, тоді Дніпро. Він перебував у стабільному стані, тому його смерть стала для всіх великим шоком та ударом. Він помер від отриманих ран 31 травня 2015 року.
Дюшес був взірцем для побратимів – ніколи не кидав друзів у біді, переймався їхнiми проблемами і завжди у будь-яких ситуаціях допомагав бойовим товаришам. Був відданим та чесним.
«Занадто добрий для війни, занадто хоробрий для мирного життя» – так характеризують Владислава всі, хто його знав.
Владислав Дюсов посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а у рідному місті Влада, Могилів-Подільському, відкрито меморіальну дошку загиблим у війні на Донбасі бійцям. Є на ній і портрет 21-річного азовця Дюшеса.
Денис «Дюс» Денисюк загинув у боях під Широкиним 10 червня 2015 року. Ранок того дня видався напрочуд спокійним. Насолоджуючись кожною хвилиною тиші, побратими бійця зняли відео, на якому є й друг Дюс – усміхнений та життєрадісний. Таким він назавжди залишився у серцях близьких та друзів.
Тиша тривала недовго. Вже через кілька годин бойовики вдарили по азовцях із важкої артилерії. Вони намагались зайти з тилу, але Денис, відчайдушно б’ючи з кулемета, стримував ворога. І тоді терористи почали гатити по позиціях українських захисників ще дужче. Один зі снарядів розірвався поруч із Дюсом. На жаль, поранення, які хлопець отримав, виявились несумісними з життям.
Денис Денисюк народився 4 липня 1990 року в Києві. 2007-го закінчив Київську середню школу № 306. Після школи пішов на строкову службу. Пішов за покликом серця, адже, мабуть, десь у глибині душі розумів, що у майбутньому йому це ще може знадобитись. Після армії Денис почав працювати на телеканалі СТБ режисером монтажу. Колеги з телеканалу згадують хлопця з теплотою в серці, кажуть, що він був сумлінним та працьовитим, переймався долею України та завжди був у перших рядах на зйомки, коли восени 2013 року почалась Революція гідності.
«До нашого колективу Денис потрапив відразу після армії, куди за покликом серця пішов служити після школи. Тож він був у нас таким собі сином полку. Хлопець вирізнявся сумлінністю, працьовитістю і почуттям гумору.
Взагалі в нас були два Дениси, яких через вік ми називали Денисом великим і Денисом маленьким. – У кого монтуєшся? – У Дениса маленького.
І цього Дениса маленького із камерою весь час було видно на Майдані, де він допомагав не тільки учасникам Революції гідності, а й знімав «найгарячіші» її події. Його сюжети тоді були найчастішими та найяскравішими.
2014 року друзі Дениса один за одним пішли до війська. Хлопець допомагав їм купувати все необхідне для відправки в зону АТО. Він і сам ходив на військові збори й усе частіше замислювався, чи має право сидіти у зручному офісі під час неоголошеної війни. Звісно, його зміни в настрої ми помітили.
І ось настає січень. Заходить Денис маленький і повідомляє про своє рішення стати захисником Батьківщини. І до всіх нас приходить розуміння: ніякий він не маленький, він – великий!» ‒ діляться у своїх інтерв’ю з різними виданнями колишні колеги з СТБ.
Під час Майдану він намагався фільмувати все, що відбувалось, хоча й був не оператором, а режисером. Завжди приносив до редакції яскраві кадри. В один із перших днів протистояння Денис отримав травму – йому в голову кинули цеглину. Але від госпіталізації хлопець відмовився, продовживши виконувати свою роботу та ходити ледь не щодня на Майдан. Колеги друга Дюса кажуть, що коли він пішов на війну, вони всім телеканалом хвилювались за нього, весь час чекали від нього повідомлення чи дзвінка. Вірили в те, що він неодмінно повернеться. На жаль, новина про загибель хлопця спіткала їх саме під час одного з вечірніх ефірів. Тоді вони тільки дізнались, що під Широкиним був страшний бій і загинув боєць полку «Азов». Вони й подумати не могли, що це їхній Денис маленький. Але вже зранку стало відомо, що Дениса Денисюка більше немає… Він менше місяця не дожив до свого 25-річчя.
У рідній школі загиблого бійця також пригадують із теплотою та досі шанують його пам’ять. В одному з інтерв’ю вчитель розповідає про Дениса як про скромного та безвідмовного хлопця, що став справжнім взірцем для колективу та учнів школи.
«Я знав Дениса Денисюка як скромного хлопчину, – ділиться спогадами Богдан Андрійович Дудяк, вчитель Київської середньої школи № 306. – Безвідмовний був хлопець: якщо вже про щось його попросиш, то можна бути певним, що він це зробить. Після його смерті ми зі шкільним колективом замислились, як увічнити пам’ять нашого учня-героя. Багато було ідей. Порадившись із мамою Дениса, вирішили обладнати на його честь кабінет історії. Людмила Яківна передала нам деякі сімейні фото та речі сина: польову сумку та форму. Ми зробили виставку. Потім задумали з учителями розписати стіни кабінету. Спочатку планували зобразити гетьманів, запорозьких отаманів. Але зупинили свій вибір на портреті Дениса. Тут і церква, і річки, і мальви, і лелеки в небі – це все Україна, яку захищав Денис. А в ясному небі – його портрет. Коли діти вперше побачили зображене, то стояли мовчки кілька хвилин».
У квітні 2016 року на фасаді рідної школи Дениса було відкрито меморіальну дошку на спомин про воїна.
Без сина та коханого хлопця залишились мама Людмила Яківна та наречена Тетяна.
За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння українському народові, зразкове виконання військового обов’язку Денис «Дюс» Денисюк нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився 1981 року у Новосибірську.
Сибірський політемігрант, доброволець «Азову» з РФ, командир мінометної чоти 2-ї сотні, громадсько-політичний активіст.
Мав військову спеціальність, офіцерський військовий досвід, в минулому професійно займався боксом.
Загинув під час бою за Широкине. 21 червня 2015 під час обстрілу російсько-терористичними збройними формуваннями, прикриваючи побратимів, Ратибор отримав важке осколкове поранення голови від 120-міліметрового снаряда. Від тяжких поранень помер 30 червня 2015 року, не приходячи то тями.
Похований у Новосибірську.
Народився 2 серпня 1966 року у селищі Печини Сумської області.
Мав справжній талант до столярства, його вироби з дерева користувалися неабияким попитом.
Змолоду Сергій Миколайович пройшов строкову військову службу у частині морської піхоти. Саме тому отримав відповідний позивний. До «Азову» прибув у 2014 році. Спочатку як волонтер, із власної ініціативи надаючи допомогу у ремонті техніки, а згодом, у лютому 2015-го, був прийнятий на військову службу за контрактом. За словами бойових товаришів, мав золоті руки. і був настільки відданий справі, що, занедужавши, відмовився від госпіталізації.
Помер 13 липня 2015 року від пневмонії у Київському шпиталі, захворівши під час виконання службових обов'язків у зоні АТО. Азовець відмовився залишати бойові позиції сподіваючись на те, що «застуда» пройде.
Провели Морпєха в останню путь 15 липня 2015 року зі столичного Майдану Незалежності.
Народився 25 червня 1953 року.
Був бійцем танкової роти полку «Азов».
Незважаючи на те, що Кузміч був у поважному віці, він все одно став добровольцем і прийшов у полк. Мав золоті руки, працював водієм, слюсарем, міг водити і ремонтувати будь-яку техніку. Як фахівець, він доклав чимало зусиль для підтримання наших броньовиків у належному стані, вчив і консультував інших хлопців.
На превеликий жаль, 23 січня 2016 року у Кузміча стався серцевий напад. Йому було 66 років.
Вірним супутником Кузміча був музичний інструмент – баян. Сам він говорив, що його гра на баяні у хвилини відпочинку покращує побратимам настрій.
Народився 8 вересня 1977 року у місті Новоселиця Чернівецької області.
На війну пішов добровольцем. Приєднався до «Азову» влітку 2014 року та взяв участь практично в усіх бойових операціях підрозділу. Спочатку служив кулеметником, а останні 7 місяців свого життя був розвідником.
Загинув у ніч на 25 березня 2016 року. 24 березня під впливом РЕБа був заглушений та збитий безпілотник. Група прикриття бачила місце падіння, тому в ніч з 24 на 25 березня вийшла забирати його, аби ця техніка не потрапила до ворога. Територія була щільно замінована, і Француз підірвався на одній з мін. Поранення виявились несумісними з життям.
Одразу з ж після вибуху, по азовцям з трьох сторін відкрили шквальний вогонь зі стрілецької зброї та АГСів.
Основній групі вдалось одразу ж евакуювати одного з поранених побратимів. Ним був Ван Гог. За Французом же азовцям довелось ходити кілька разів по мінному полю під щільним ворожим вогнем.
Указом Президента України № 216/2016 від 18 травня 2016 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився 1993 року. Був родом із Кривого Рогу.
До війни захоплювався парашутним спортом. Проходив багато курсів підготовки для військових спец призначенців.
Загинув 23 жовтня 2016 року. Того дня Ніж виконував бойове завдання з розмінування територій біля Мар’їнки. Одна з мін і забрала його молоде життя.
Указом Президента України № 161/2017 від 13 червня 2017 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Микола в Кривому Розі посмертно нагороджений знаком «За заслуги перед містом» III ступеня. 16 березня цього року, в день народження Ножа, на стіні Криворізького будівельного коледжу, який він закінчив, відкрили меморіальну дошку на його честь.
Був родом із Києва.
Старший технік 1-ї роти 1-го батальйону полку. Весп долучився до «Азову» ще в 2015 році.
Техніка була справою усього його життя.
Тривалий час боровся із недугом. На жаль, хвороба обірвала життя азовця у грудні 2017 року.
Народився 5 червня 1994 року в місті Червоноград Львівської області.
До того, як почались бойові дії, він вчився на столяра та працював за фахом.
Юрій був активним учасником Революції Гідності. Пройшов Іловайськ. Спочатку був добровольцем «Донбасу». У лютому 2015 року долучився до полку «Азов», захищав Широкине і Маріуполь. Був снайпером-розвідником.
Загинув від ворожої кулі снайпера 9 березня 2018 року під час виконання бойового завдання. Побратими попрощалися із Барретом 10 березня. Під час звернення до присутніх командир «Азову» друг Редіс зазначив, що за кілька днів, 14 березня, Баррет повинен був отримати іменну вогнепальну зброю до Дня добровольця.
Народився 21 травня 1997 року.
Був родом із Дніпра.
Марк приєднався до полку «Азов» у серпні 2015-го та служив в 3-й роті 1-го батальйону підрозділу.
10 березня під час виконання бойового завдання неподалік селища Водяне Упрямий був поранений в голову ворожим снайпером. Побратими змогли евакуювати Марка з передової в Маріуполь. 12 березня його доправили гелікоптером в Дніпро, де за життя азовця дві доби боролись лікарі. Однак поранення виявилось несумісним із життям. Друг Упрямий помер в День Добровольця у Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова.
Йому було всього 20 років.
Євген Хоменко народився 25 травня 1997 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області. Батьки змалку виховували хлопця у патріотичному руслі. Тож коли окупант зазіхнув на українську землю, подальший шлях Євгена був очевидним. А 2014 року його сім’я прихистила переселенців із окупованих територій, які розповідали про всі реалії російської агресії на Сході України, що вразило хлопця до глибини душі. На останньому курсі технікуму Женя сказав мамі, що хоче вступити до полку «Азов» та воювати за свою землю. Вона не відмовляла сина, та переконала його спочатку отримати диплом. Подгон так і вчинив, додержав обіцянку матері.
«З Подгоном ми познайомилися задовго до війни, тому що проживали в одному місті і наші сім’ї були знайомі, також мали спільних друзів, завдяки яким неодноразово перетиналися в одній компанії, – розповідає друг Євгена з позивним «Владік». – Ми вчилися в металургійному технікумі на одному потоці. По закінченню навчання я дізнався від друзів, що Женя теж збирається йти в полк «Азов». Ми зустрілися, обговорили плани і відправили анкети, згодом разом поїхали до Києва».
Хлопці прагнули якнайшвидше потрапити в бойовий та мотивований підрозділ, де б могли принести користь безпосередньо у бойових діях, що і згуртувало їх під час проходження курсу молодого бійця. До слова, КМБ тривав аж чотири місяці, з п’яти новобранців четверо відсіювались у процесі. Та Подгон з гідністю долав усі труднощі, адже був уже так близько до мети, якої прагнув досягнути не один рік, та старанно готувався. Отже, в листопаді 2016-го у 19-річному віці Євген став до лав полку «Азов». Йому завжди була до душі могутність «богів війни» – артилеристів. В одному з інтерв’ю на початку свого воєнного шляху Подгон сказав:
«Я довго думав, радився із побратимами та зрештою вирішив, що хочу бути в артилерії. Все-таки за вогневою міццю вона найбільш потужна та може завдавати великих руйнувань і втрат противникові».
Тому коли Подгон потрапив до гаубичного артилерійського дивізіону полку, зразу ж з великим ентузіазмом взявся до справи та опанував професію навідника гармати. Більше того, з часом він проявив себе як один з кращих навідників у всьому підрозділі. Подгон завжди рвався до бою. Один з його улюблених висловів – «Ми їдемо не стріляти. Ми їдемо гатити».
Владік продовжує: «Подгон завжди був доброзичливим і веселим хлопцем, за що його любили в колективі, також відповідальним і чуйним – це надавало впевненості в ньому у будь-якій ситуації. Війна розкривала його потенціал з кращого боку: він дуже добре себе зарекомендував як військовий та показував практичні відмінні результати роботи з гарматою. Подгон завжди прагнув пізнавати щось нове і не втрачав нагоди здобути нові знання, щоб ефективно застосувати їх на практиці. Любив бокс, що нас об'єднувало ще з навчальних років. Тож у вільний час ми боксували, займалися в тренажерному залі і бігали».
Всі, хто знав Подгона, відзначають надзвичайний оптимізм, доброзичливість та життєрадісність, які він випромінював. Мав чудове почуття гумору, зберігав позитив навіть у складних умовах та завжди підтримував своєю усмішкою і жартами усіх оточуючих.
18 квітня 2018 року Євген «Подгон» Хоменко зазнав важких осколкових поранень голови під час виконання бойового завдання. У стані коми 3-го ступеня його доправили до лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Медики провели довготривалу операцію, щоб врятувати Женю, та поранення виявилися занадто важкими. 20 квітня бійця не стало. Йому було лише 20 років.
«Євген був відмінним прикладом для наслідування для свого молодшого брата, – зазначає Владік. – Всі його риси характеру закарбувалися в Марку, це неможливо не помітити. Я гордий, що зміг пройти з ним цей шлях за життя».
Боєць медичної служби Олег Кремез із позивним Ватсон народився у Житомирській області, проте до війни проживав та працював лікарем у Львові.
У складі полку АЗОВ Ватсон служив з липня 2015 року. Був фахівцем медичної справи та мав звання старшого лейтенанта. Він надав фахову медичну допомогу багатьом бійцям. Був надійним, чесним та відповідальним.
Загинув Олег Кремез 19 серпня 2018 року, рятуючи у морі цивільну дівчину. На жаль, врятувати її не вдалося і стихія забрала життя обох. Трагедія сталася поблизу курортного села Юр'ївка Мангушського району на Донеччині.
Ватсону було 58 років. В нього залишилося двоє синів. Поховано азовця на Львівському Личаківському кладовищі поряд з іншими загиблими на Донбасі. Чин полеглого медика назавжди залишиться у пам`яті бійців полку АЗОВ та всіх, хто за життя знав Ватсона.
Ігор Прозапас без перебільшення присвятив своє життя боротьбі за Україну. Революцію Гідності Кіхот пройшов із першого до останнього дня. Після став на захист України на самому початку російської агресії, вирушивши на війну добровольцем.
На початку 2015-го друг Кіхот долучився до лав «Азову». Спочатку був командиром мінометної батареї, згодом кілька років ‒ заступником командира полку «Азов» з питань застосування артилерії. Командиром азовських гармашів Кіхот був тривалий час, любив артилерію всім серцем та передав цю любов азовцям. Саме йому своїми знаннями зобов‘язані бійці артилерії полку.
Він пройшов надзвичайно яскравий шлях на війні, був одним із кращих сучасних українських командирів-артилеристів, впроваджував у життя нові технології та користувався неабияким авторитетом серед усіх побратимів як в «Азові», так і в ЗСУ. Всі, хто знав Кіхота за життя, в один голос називають його справжнім професіоналом своєї справи, геніальним воїном та прикладом для наслідування.
Друг Кіхот дуже уміло вводив систему застосування вогню артилерії за стандартами НАТО. Одним із вагомих досягнень Кіхота було впровадження мережоцентричності (мережево-центрична війна – війна, орієнтована на досягнення інформаційної переваги за допомогою об'єднання військових об'єктів у інформаційну мережу). Аналізуючи еволюцію ведення бойових дій, виникнення нового виду війни ‒ гібридної, друг Кіхот розумів, що система розвідки і управління військами однозначно повинна трансформуватися під вимоги реалій. Мережоцентричність направлена на об’єднання різних видів сенсорів у спільний потік з його обробкою, узагальненням, аналізом та направленням зацікавленим адресатам, оповіщення військ про небезпеку, координацію дій різних підрозділів. Все це мусить відбуватися у режимі реального часу або в максимально стислі терміни. Час, точність визначення отриманої інформації та направленість правильному адресату – мета цієї системи, яка повинна не дати противникові уникнути ураження.
На цю та інші теми друг Кіхот написав дуже багато наукових статей, які у майбутньому стануть вагомим внеском у розвиток артилерійських військ нашої держави.
31 травня 2019 року серцевий напад передчасно забрав життя українського бойового офіцера на псевдо «Кіхот». Похований Ігор Прозапас на запорізькому цвинтарі Святого Миколая. Він пішов із життя у 38 років, у розквіті сил. Саме таким, енергійним та рішучим, він залишиться у пам’яті кожного з нас. Він був ідеалом офіцера нового сучасного зразка. В «Азові» впевнені: на таких біографіях, як Кіхота, повинні зростати нові покоління захисників.
Пам’ятаємо!
Дмитро Миколайович Пругло народився у Полтаві. У 2008-2012 роках навчався у Харківському національному університеті внутрішніх справ. У навчальному закладі характеризують хлопця як спокійного, дисциплінованого та врівноваженого. Дмитро захоплювався футболом та грав за команду університету з мініфутболу. Восени 2014-го Круглий став на шлях добровольця та вступив до лав «Азову». У лютому 2015 року у складі 3-ї сотні підрозділу здійснював наступ під час Павлопіль-Широкинської операції. Круглий з самого початку виявляв лідерські здібності, кмітливість та професіоналізм, тому швидко виріс з рядового бійця до заступника командира роти з роботи з особовим складом. Люди до нього тягнулись – Діма був яскравою особистістю, завжди міг підбадьорити у складний момент і сам ніколи не падав духом, допомагав і словом, і ділом своїм бійцям у будь-якій ситуації.
«Я побачив у ньому командирські якості ще з моменту, коли він був взводним, – згадує командир 3-ї роти 1-го батальйону полку «Азов» друг Раз-Два. – Ще тоді я зрозумів, що людина дійсно розвивається, намагається виховувати особовий склад, власним прикладом показувати, як правильно і як потрібно чинити. Ми працювали злагоджено, як годинник, і дивилися в одному напрямку. Напевно, саме тому третя рота завжди показувала високі результати. Круглий був борцем по житті: ставив собі цілі та добивався їх, всі життєві труднощі долав з усмішкою».
Побратими говорять, що з Круглим можна було поспілкуватися на будь-яку тему. Він завжди був поруч, з ентузіазмом виконував всі завдання. Круглий прагнув розвиватись і розвивати – покращувати свої знання, реалізовувати себе як командира і піднімати свій підрозділ, постійно рухатись вперед. Бійці ніколи не бачили його розгубленим. Попри те, що більшість хлопців прийшла 2014 року на війну без досвіду, Круглий завжди себе тримав так, ніби це була не перша його війна. Завжди розумів, що навколо відбувається і що потрібно робити.
В одному з інтерв’ю Круглий поділився, що новину про майбутній бойовий виїзд на Світлодарську дугу після кількарічної перерви азовці зустріли з неабияким ажіотажем: «У мене в пам’яті на все життя залишилося, як після чергових навчань на полігоні друг Редіс зібрав командирів в аудиторії та об’явив, що нам буде відведена своя зона відповідальності на передньому краї оборони – ми повноцінно повертаємося у цю війну. Мабуть, це був один із найвизначніших моментів у моєму житті, тому що стало зрозуміло, що ми будемо працювати. І це надихнуло». У цих словах все, чим він жив ‒ «Азов», бійці, війна. А вдома його завжди чекала кохана дружина, яка підтримувала Діму у будь-яких прагненнях та починаннях. За словами друзів, їхні сімейні стосунки та ставлення одне до одного були по-справжньому взірцевими. З січня 2019 року Круглий постійно перебував на передовій, разом зі своїм особовим складом займаючи одну з найбільш небезпечних позицій, яка часто зазнавала ворожих обстрілів.
«Я не бачу іншого виходу, окрім як до кінця боротися за наші землі, – говорив Діма. – І це те, що мені подобається робити. Кожна людина шукає свій шлях, я знайшов себе у цьому і бачу себе у майбутньому професійним військовим. Завершення війни можливе лише перемогою».
На жаль, Круглому судилося боротися справді до останнього подиху та віддати життя за Батьківщину. Він загинув, як справжній воїн, зі зброєю в руках.
У ніч на 7 червня 2019 року старший лейтенант Дмитро «Круглий» Пругло отримав несумісні з життям поранення внаслідок прицільного ворожого обстрілу з артилерії 122 мм і мінометів 120 мм позицій «Азову» поблизу Новолуганського на Світлодарській дузі. Указом Президента України № 469/2019 від 27 червня 2019 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Дмитро нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився Максим Олексюк на псевдо «Максон» 23 листопада 1995 року у місті Козятин Вінницької області. Після закінчення школи Максим вивчився на машиніста автокрана.
З 13 жовтня 2017-го служив сержантом у лавах полку «Азов» у 3-й роті 1-го батальйону оперативного призначення, куди перевівся з військової частини 3018, де спочатку проходив строкову службу, а згодом уклав контракт. До військової служби Максон ставився відповідально та віддано, понад усе в житті любив Україну.
Спочатку Максон був кулеметником у піхотному підрозділі «Азову», згодом став оператором-навідником на «Спартані», а після планував працювати з важким озброєнням.
Макс пішов боронити свою країну, бо був завжди проти несправедливості та «совкової» влади, згадують його друзі з цивільного життя. Він постійно говорив: «Якщо не ми, то хто?»
У пам’яті побратимів загиблий боєць лишиться вірним другом та мужнім воїном.
«Максон був гарним товаришем, умів слухати і тому давав доречні поради. На нього можна було покластися. Якщо він бачив у бойовій обстановці чи на ППД, що комусь погано, завжди був готовий протягти руку допомоги», ‒ згадує азовець на псевдо «СП».
«З ним можна було і повеселитися, і пожартувати, і серйозні справи робити. На Світлодарській дузі Максон був оператором-навідником «Спартана». Він ночами міг сидіти, не відриваючись від екрана тепловізора, аби не прогледіти ворога», ‒ додає друг Бєлий.
Боєць Бродяга, з яким Максим Олексюк був в одному екіпажі на бойових, згадує його як дуже енергійного та цілеспрямованого юнака: «Ми разом почали займатися спортом вже на виїзді, ходили в спортзал, який в нас був обладнаний на КСП, бігали, займались легкою атлетикою. А ще Максон мріяв про мотоцикл. В нього була машина, та він хотів її продати і купити мотоцикл».
Життя 23-річного воїна трагічно обірвалося у ніч з 6 на 7 червня 2019 року під час прицільного артилерійського обстрілу позицій спецпідрозділу «Азов» поблизу населеного пункту Новолуганське. Ворог, підступно знехтувавши усіма домовленостями та режимом припинення вогню, атакував наші опорні пункти зі 122-мм ствольної артилерії та 120-мм мінометів. Запеклий бій тієї ночі тривав 4 години і забрав життя ще одного азовця на псевдо «Круглий», а одинадцять наших військових отримали поранення і контузії.
У бійця залишились мати, вітчим та молодший брат. «Максим так пишався, що він в «Азові». А я ним пишаюся!» – повторювала мама загиблого воїна на похороні сина.
На прощання з Максимом Олексюком у його рідному Козятині прийшло все місто. Провести в останню путь прибули й бійці третьої сотні «Азову», з якими Максон пліч-о-пліч захищав нашу країну від ворога.
23 серпня 2019 року, у День Державного прапора, у місті Козятин на Вінниччині на стіні місцевого Будинку культури було відкрито мурал на згадку про полеглого азовця Максона та всіх воїнів, які поклали свої життя у війні за Україну. Біля образу Максима Олексюка закарбовано імена всіх військових із Козятина, які загинули у збройному протистоянні на Донбасі.
Боєць полку «Азов» Шапа на відкритті муралу так згадував Максона: «Мені шкода, що знав я його не так довго, як хотілося б. Усього близько півтора року. Але за цей час я зрозумів, що Максон був справжнім, відважним, мужнім чоловіком, який прийняв вольове рішення захищати свою державу будь-якою ціною. На жаль, ця ціна виявилася дуже дорогою для усіх, хто його знав».
Цього ж дня матері Максима Олексюка було вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким азовця нагородили посмертно.
Пам’ятаємо!
Помстимося!
Молодший лейтенант Романенко Роман Сергійович народився у Дніпрі, там же жив до війни.
Роман був наділений найпозитивнішими людськими якостями та мав багато друзів. Він був душею компанії. В мирному житті боєць цікавився фотографією, любив подорожувати, займався спортом та любив бокс. Був активним фанатом рідного ФК «Дніпро». У військовій службі Біч проявляв надзвичайно професійні якості.
До лав полку «Азов» Роман Романенко долучився у листопаді 2015 року. На момент загибелі був командиром снайперського відділення.
Біч загинув 10 серпня під час виконання бойового завдання, підірвавшись на ворожому фугасі. Побратими тричі намагались евакуювати тіло Романа, але сепаратисти постійно вели вогонь по них, під прикриттям якого забрали загиблого першими. Лише через три дні після трагедії азовцям все-таки вдалось в результаті попередньо спланованого обміну забрати тіло побратима.
За останні місяці служби на передовій Роман зарекомендував себе як дійсно професійний снайпер. Він був вимогливий до себе, серйозно ставився до завдань, які мав виконувати та завжди виконував свою роботу так, наче смерть його зовсім не лякала. За час служби боєць отримав безліч нагород. Незадовго до смерті був поданий на орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Молодший сержант Едуард Шахов був родом із Херсонської області, однак досить довго прожив в окупованому нині Донецьку, де здобував освіту.
Влітку 2015 року Едуард долучився до лав полку «Азов» та служив у третій роті другого батальйону. У своєму підрозділі друг Шах був командиром відділення. Крім того, здібний боєць пройшов курси із тактичної медицини, досяг у навчанні значного успіху та став парамедиком. На його рахунку є врятовані під час бойових дій життя.
Едуард Шахов загинув 4 вересня 2019 року, виконуючи бойове завдання на передовій лінії оборони на Світлодарській дузі. Куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного азовця. Він поліг як справжній воїн, на бойовому посту зі зброєю в руках.
Шах запам’ятається нам як щирий, позитивний і товариський хлопець, сумлінний, відповідальний боєць і справжній патріот, який прикладав усіх зусиль для того, щоб бути професіоналом військової справи та визволити рідну землю від окупанта.
Сержант Цокур Денис Андрійович народився у м. Запоріжжя.
У жовтні 2016 року долучився до полку «Азов», служив у 1-й роті 1-го батальйону оперативного призначення. За словами побратимів, він був сумлінним бійцем, чесним та надійним побратимом. Під час виконання бойових завдань на передовій лінії оборони проявляв себе як мужній та витривалий воїн.
15 вересня 2019 року Дартс раптово і трагічно помер від хвороби під час заняття спортом. У нього залишилася дружина і маленька донечка. він запам’ятається нам як справжній патріот України та націоналіст, який твердо знав, що він хоче зробити для своєї країни та своєї сім’ї.
Все своє життя Дмитро Волонтирець пов’язав із військовою справою: служив за контрактом у миротворчих військах за кордоном, зокрема в Іраку, до «Азову» у складі батальйону «Донбас» пройшов Іловайський котел та Дебальцеве. В «Азові» ж ніс службу з 2015 року, мав звання молодшого сержанта та був одним із засновників напрямку аеророзвідки у полку.
Останні роки займав посаду начальника секції розвідки першого батальйону полку.
Окрім розвідки, Волина мав неабиякий хист до саперної справи – був одним із кращих саперів «Азову». У 2019-му, за успіхи під час несення служби на Світлодарській дузі, зокрема за виконання успішної операції з просування вперед, Дмитро був нагороджений почесною відзнакою «За звитягу та вірність», нагрудним знаком «За доблесну службу», а також орденом «За мужність» 3-го ступеня. Останні дні перед непоправним він передавав свої знання побратимам – проводив курси з саперної справи на полігоні полку.
Помер 25 листопада 2019 року унаслідок інсульту. У нього залишилася дружина та син.
Старший солдат Андрій Філіпічев народився у місті Ровеньки на Луганщині. Закінчив Донецький медичний інститут, в полку «Азов» займав посаду санітара медичного пункту 2-го батальйону.
За свої патріотичні погляди у 2014 році друг Гермес побував у полоні сепаратистів у своєму рідному місті Ровеньки. 24 січня 2015 року Андрій Філіпічев вступив до лав полку «Азов».
29 листопада 2019 року серце друга Гермеса зупинилось навічно. Його смерть стала неочікуваною та болючою втратою для побратимів.
Андрій Філіпічев був добродушною та щиросердечною людиною, завжди приходив на допомогу, мав золоті руки, захоплювався нетрадиційною медициною і займався фізичною реабілітацією бійців полку.
На жаль, друг Гермес не встиг побачити рідне місто під українським прапором. В пам’ять про нього та інших загиблих патріотів з окупованих територій ми маємо продовжувати боротьбу та звільнити українські землі від російської окупації.
Трикоз Максим Олексійович народився 13 березня 1983 року в Краснодарському краї РФ, звідки пізніше переїхав із сім'єю у місто Новий Уренгой. У Росії він отримав вищу освіту програміста, потім пішов працювати. Однак розуміння ситуації, що розвивалася у його рідній країні, та ідеологічні переконання не дозволяли йому залишатися там і надалі. 2015 року Максим прийняв рішення кардинально змінити своє життя, переїхати до України та боротися з окупаційним путінським режимом. Войдан вважав полк «Азов» одним із найбільш боєздатних підрозділів, тому вирішив долучитися до його лав. 1 вересня 2015 року він вступив до «Азову» як волонтер-інструктор.
Побратим із позивним «Крайт» згадує, що Войдан не мав багато друзів та не любив шумні компанії. «Найперше, що можу сказати, – Максим був пристрасним фанатом кави та чаю, постійно замовляв ексклюзивні відбірні сорти, захоплювався культурою чаювання. Його відрізняла з-поміж інших виняткова скрупульозність у всьому – у побуті, у їжі, у захопленнях та смаках, у виборі амуніції тощо». Войдан запам’ятався як людина енциклопедичних знань у багатьох сферах, а якщо він чогось не знав, міг розібратися дуже швидко, глибоко вникав у суть питання. Він мислив глобально, мав аналітичний склад розуму. Часто дивував побратимів тим, що сам доходив у своїх міркуваннях чи різних видах діяльності висновків, які могли зробити лише професіонали, експерти та спеціалісти високого рангу. «Войдан вважав основною проблемою людей нерозуміння одне одного. Здається, говоримо ніби ті самі слова, але кожен вкладає у них різний сенс, і від цього виникають непорозуміння чи конфлікти. Цій темі він теж приділяв багато уваги і, можливо, саме тому дуже мало говорив. Кожне слово Войдана було виваженим, правильним і доцільним у кожній конкретній ситуації. До всього підходив ґрунтовно і ретельно все обдумував, перш ніж зробити щось. Таких людей, як Войдан, я більше не зустрічав і навряд зустріну».
Під час служби проявив себе гідним воїном, який завжди завзято виконував всі поставлені перед ним завдання. В «Азові» свій шлях пройшов у складі 3-ї роти 2-го батальйону. На тренуваннях дуже влучно стріляв. Мав гарну фізичну форму, нормативи складав завжди на відмінно, хоча серйозно спортом ніколи не займався. Войдан чудово володів різними видами озброєння. «Він стійко переносив усі труднощі служби, я ніколи не чув від нього скарг, – наголошує Крайт. – Якщо перед ним ставили якесь завдання, він не говорив, а просто робив те, що треба було». Крім того, Войдан допомагав командуванню роти, втілював програмні рішення, які значно полегшували управління та облік. На службі його головною рисою була педантичність: боєць велику увагу приділяв деталям та все, до чого підходив, робив ідеально.
Щодо людських якостей, Максим ніколи нікому не відмовляв у допомозі, був щедрим та добродушним. Матеріальні цінності не мали для нього ніякого значення, він міг віддати дорогу річ, якщо людині вона була потрібна. Вільний час Войдан проводив за читанням, слуханням музики, а під час відпусток надавав перевагу культурному відпочинку та подорожам Україною, яка стала йому другою домівкою.
Боєць «Азову» Максим Трикоз трагічно загинув 13 січня, похований у Маріуполі, на українській землі, яку він так відчайдушно та безстрашно захищав.
